Дощ

Дрібні холодні краплі дощу безсердечно капали на металеве підвіконня, відбиваючись від нього у всі боки. Сіре небо ніяк не могло розпогодитися і пролити на землю хоч промінь сонця. Скло вкрили каплі, в яких відблискували вогні нічного міста, манливо зачаровуючи. Її погляд уважно слідкував за переливами світла, а думки наповнювалися зловіщим мовчанням.

Кохання між ними розвивалося занадто швидко, щоб осягнути його розумом. Вона усвідомлювала, що той неймовірний запал любові, який виник між ними, немов грім серед ясного неба, не віщує нічого доброго, бо з таких швидких зв’язків навряд чи може виникнути щось довготривале та вартісне. Силу, з якою їх тягнуло один до одного, можна було порівняти тільки із земним тяжінням, яке не давало їм злетіти над усіма буденними переживаннями та суперечностями. Її заполонило це почуття, заплутало у свої сіті і не відпускало. Тому вона не могла, не хотіла зупиняти цей вир емоцій та чуттєвих переживань. 

Та раціо в її думках постійно підказувало, що вона повинна зупинитися, перервати цей гріховний зв'язок… Він мав родину: красиву ділову жінку та маленьку донечку, які не заслуговували на страждання та переживання, викликані болісними сварками. Давно відоме правило про неможливість побудови власного щастя на нещасті інших в котрий раз торувало їй доріжку, правильний і, напевно, єдиний шлях на зустріч світлу. 

Вона відчувала на собі його ніжний погляд – він щойно зайшов до кімнати – скільки всього можна було в ньому прочитати: і радість, і світло, і мрійливу віру у найкраще. Вона давно перестала вірити у щасливий кінець, ще тоді, коли вперше зрозуміла, що все-одно не пам’ятатиме його. Він знав про це, але така «маленька» перепона була нічим порівняно з його почуттями. Він був готовий на все заради одного її ясного погляду…  Вона знала, що якщо вони перейдуть цю межу, то дороги назад не буде. Справжня зрада назавжди залишить свій слід у їхньому житті. Його руки ніжно гладили її волосся, красиві риси обличчя, тонку шию. В такі миті йому здавалося, що їхні душі зливалися воєдино і немає нічого кращого за цей прекрасний стан серця. Але вона знала, що повинна... 

Її очі наповнила несвідома волога, а червоні гарячі губи прошепотіли останні ніжні слова йому на вушко. Вона схрестила пальці за його спиною і глибоко вдихнула. Через мить кімната в її очах попливла і потемніла. Коли ж вона прийшла до тями, її голос тремтів і закликав на допомогу. Вона просила її відпустити, звільнити… обіцяла гроші… говорила багато та беззв’язно. Він не тримав її. Він зрозумів, що настала та мить, про яку вона говорила з самого початку – вона забула, точніше свідомість стерла спомини про нього та їхнє щасливе життя. Він відійшов від неї, сів в крісло і відвів погляд у вікно…
 
Вона не чекала – просто втекла у відчинені двері квартири під холодний дощ… 

Дощ лив над містом, перетворюючи все навколо у суцільний потоп. Вулицями текли ріки холодної та брудної води, несучи з собою дрібні та легкі рештки чийогось життя. Вона йшла під дощем, не боячись замочити одягнені не по сезону ноги та легкий святковий одяг. Її нафарбовані очі стікали вниз по обличчю, оголюючи її справжню красу. Вона витерла з обличчя залишки фарби та сльози, що невільно виступили. Вона знала, що тільки так, тільки так має закінчуватися її історія. Бо з очей подалі – подалі й від серця, а подалі від серця – це вже вихід, вірний вихід… 



Жаль, що пам'ять не можна стерти за бажанням… А нічне місто сотнею кольорів переливалося на склі, знаючи не одну історію розкиданого серця…

©  Іванна Вишневська

2 коментарі

Георгій Манчуленко
Пам'ять — це і лікар і хвороба одночасно в нашому житті… А життя — це дорога, де знаходиш досвід. Про окремий фрагмент цього досвіду тут сказано надто переконливо.
Галина Дичковська
Красива ділова жінка і маленька донечка віднині будуть щасливі під величезним написом на сімейних дверях «БРЕХНЯ»…
Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте